65-річний Василь Петрович усе своє життя провів у селі Шевченко Покровського району Донецької області. У нього був будинок, маленький магазин і автомобіль, яким він возив товари. Але війна зруйнувала все.
Історію чоловіка розповіли у Покровській міській військовій адміністрації.
Коли село окупували російські війська, вони прийшли до його дому, забрали машину, гроші й телефони. Дім постраждав від обстрілів, дах протікав, а вікна залишилися лише уламками.
Спочатку Василь Петрович намагався вижити в окупації, але згодом зрозумів, що залишатися там не можна. Однієї ночі він вирішив тікати.
Чоловік вирушив у дорогу, яка тривала чотири дні. Він йшов полями, уникаючи мінних територій і артилерійського вогню. Гул дронів постійно нагадував про небезпеку. Пройшовши через Гришине та Добропілля, він дістався до Павлограда, де його зустріла гуманітарна місія “Проліска”.
У розмові з волонтерами з’ясувалося, що дочка Василя вже понад 10 років проживає в Ізраїлі, а син — у Португалії. Чоловік хотів би до них, але не мав зв’язку з дітьми та не пам’ятав їхніх телефонів.
Співробітники місії за підтримки UNHCR Ukraine розшукали дочку Василя через соціальні мережі та організували телефонний дзвінок. Перші слова доньки були крізь сльози:
“Тату, Слава Богу, що ти живий!”.
Волонтери подарували чоловікові телефон і встановили програми для зв’язку з дітьми. Психолог “Проліски” надав йому підтримку, щоб допомогти оговтатися після пережитого.
Чоловіка відправили до двоюрідної сестри в Запоріжжя, яка також врятувалася з окупації. Наступного тижня Василь Петрович вирушить до дочки в Ізраїль, яка з нетерпінням чекає на нього.
Під час відеодзвінка син сказав:
“Тату, я завжди вірив, що ти залишишся живим”.
Ця історія нагадує про силу людського духу, віру й важливість підтримки. Василь Петрович довів, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.